www.lex-line.com.ua - науково-практичні інтернет конференції

Як свідчать результати узагальнення практики лізингової діяльності, а також судової практики, пов'язаної з вирішенням спорів між учасниками лізингових відносин, однією із найбільш розповсюджених категорій справ є спори, що пов'язані з поверненням лізингодавцю предмет договору лізингу (далі - предмет лізингу) в наслідок допущених з боку лізингоодержувача порушень. У разі безпідставної відмови лізингоодержувача повернути предмет лізингу має місце порушення права власності лізингодавця на нього. В такому разі лізингодавець отримує право звернутися за захистом свого порушеного права до суду, інших органів державної влади або осіб, уповноважених законом на захист цивільних прав учасників цивільних відносин. Якщо лізингоодержувач не виконає обов'язку повернути лізингодавцю предмет лізингу, останній має право звернутися по-перше, до суду з відповідним позовом про повернення майна, що належить йому на праві власності, з чужого незаконного володіння, або, по-друге, до нотаріуса з метою отримання виконавчого напису нотаріуса щодо повернення йому предмета лізингу в безспірному порядку.

Право на повернення предмета лізингу надане лізингодацю нормою ч.2 ст.7 Закону України "Про фінансовий лізинг", згідно з якою лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів". Аналіз викладеної норми засвідчує, що окрім наявності факту прострочення виконання певного грошового зобов'язання лізингоодержувача, для повернення предмета лізингу лізингодавцю необхідно забезпечити отримання виконавчого напису нотаріуса, на підставі якого він одержить змогу реалізувати своє право на повернення предмета лізингу.

Поряд з цим, з 1 вересня 2005 року набрав чинності Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України), що містить певні процесуальні новели, пов'язані певним чином з вирішенням спорів між учасниками лізингових відносин. Серед таких новел особливу увагу до себе привертає інститут наказного провадження (статті 95 - 106 ЦПК України). Сутність цього цивільно-процесуального інституту полягає у тому, що суд, на підставі заяви кредитора, за умови відсутності спору про право, має право видати судовий наказ, на підставі якого з боржника стягуються грошові кошти або витребовується майно. На відміну від позовного провадження, справу за наказним провадженням суд розглядає протягом трьох днів без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень (ст.102 ЦПК України). Тобто, суд на підставі дослідження виключно документів, що підтверджують заборгованість та її безспірність, приймає рішення про винесення судового наказу про стягнення грошових коштів або витребування майна.

Слід відзначити, що ч.1 ст.96 ЦПК України окреслено коло випадків, за наявності яких можлива видача судового наказу. Зокрема, відповідно до п.1 ч.1 ст.96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі. Безперечно таким право чином може бути договір лізингу.

Та чи так це насправді? Якщо ми проаналізуємо норми п.5 ч.2 ст.98 та п.2 ст.100 ЦПК стягувач (у нашому випадку лізингодавцеь) має подати разом із заявою про видачу судового наказу документи, підтверджуючі наявність факту прострочення виконання відповідного обов'язку лізингоодержувача і безспірність вимог лізингодавця. Проте чіткий матеріально-правовий механізм встановлення безспірності вимог лізингодавця до лізингоодержувача у зв'язку з несплатою останнім лізингових платежів на сьогодні законодавством України не встановлений.

Слід відзначити, що можливість використання для повернення лізингодавцю предмета лізингу передбачена ст.24 Закону Республіки Казахстан "Про фінансовий лізинг". При цьому, на відміну від законодавства України, коло випадків стягнення предмета лізингу на підставі судового наказу є ширшим, оскільки допускає такого роду витребування також у разі 1) якщо користування предметом лізингу лізингоодержувачем не відповідає умова договору лізингу чи призначенню предмета лізингу; 2) якщо лізингоодержувач обмежує доступ лізингодавця до предмета лізингу.

З огляду на вищезазначене, актуальним та своєчасним у сенсі подальшого вдосконалення законодавства України в частині захисту прав та інтересів учасників лізингових відносин, могло б стати вирішення питання про доцільність запровадження м механізму повернення лізингодавцю предмета лізингу на підставі судового наказу поряд (чи замість) із виконавчим написом нотаріуса. З цією метою слід порівняти умови та порядок використання зазначених способів повернення безспірної заборгованості.

Перш за все виникає природне запитання про те скільки це буде коштувати лізингодавцю? Для цього звернімося до ЦПК України та Декрету Кабінету Міністрів "Про державне мито". Зокрема, як встановлено у ч.1 ст.99 ЦПК України за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження, тобто від розміру ставки державного мита, що справляється із позовних заяв (на сьогодні це, як правило, 1 відсоток ціни позову. Натомість, за вчинення виконавчого напису лізингодавець змушений сплатити 1 відсоток вартості майна, яке підлягає витребуванню.

Наступне на що слід звернути увагу так це на те, що, згідно з ч.2 ст.99 ЦПК України у разі пред'явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву. На відміну від цього, у разі, якщо боржник оскаржить виконавчий напис нотаріуса, то при наступному розгляді справи у позовному провадженні, сума, сплачена за цей напис, жодним чином лізингодавцю не компенсується та не зараховується.

Згідно з ч.1 ст.96 ЦПК України, для видачі судового наказу достатньо, щоб договір було укладено у письмовій формі. Натомість, для вчинення виконавчого напису нотаріуса, з огляду на Форми реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на правочинах і засвідчуваних документах, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 10 січня 2005 р. № 1/5, необхідною умовою є нотаріальне посвідчення договору лізингу, що, у свою чергу, є додатковим фінансовим навантаженням для договірного оформлення взаємовідносин між лізингодавцем і лізингоодержувачем.

На відміну від оскарження виконавчого напису нотаріуса, для якого не встановлені строки, судовий наказ може бути скасований за заявою боржника, що має бути подана до суду, який видав судовий наказ, протягом десяти днів з дня отримання ним судового наказу (ч.2 ст.104 ЦПК України). При цьому, пропущення цього строку є підставою для залишення без розгляду заяви боржника про скасування судового наказу, якщо тільки суд знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви (ч.2 ст.106 ЦПК України).

Використання лізингодавцем судового наказу має ще й такий позитивний аспект, як можливість суду ще на стадії дослідження обставин видачі судового наказу з'ясувати певні аспекти взаємовідносин між учасниками лізингових відносин, що, у разі розгляду відповідного спору між ними у позовному провадження безперечно допоможе швидко та найбільш справедливо вирішити спірну ситуацію з урахуванням усіх обставин, а також скоротить строки такого розгляду.

Крім того, можемо припустити, що у разі оскарження виконавчого напису нотаріуса, лізингодавець мав би змогу звернутися до суду за видачею судового наказу на витребування предмета лізингу.

Зауважимо, що з огляду на предмет регулювання ЦПК України видача судового наказу на витребування предмета лізингу є можливою лише у тому випадку, коли у якості лізингоодержувача виступає фізична особа. Проте, якщо у якості лізингоодержувача в лізингових відносинах бере участь юридична особа або фізична особа-підприємець, то видача судового наказу на витребування предмета лізингу не є можливою, оскільки чинний на сьогодні Господарський процесуальний кодекс України не передбачає порядку витребування майна на підставі судового наказу. Водночас, такий порядок передбачений у проекті Господарського процесуального кодексу України, прийнятого за основу в першому читанні.

Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, можемо зробити висновок про наявність певних підстав впровадження механізму повернення лізингодавцю предмета лізингу в безспірному порядку.

Саме з метою запровадження можливості використання лізингодавця для захисту своїх порушених прав щодо предмета лізингу, нами пропонується доповнити Закон України "Про фінансовий лізинг" нормами відповідного змісту. Зокрема, пропонується ч.2 ст.7 цього Закону викласти в новій редакції, передбачивши право лізингодавця на повернення предмета лізингу в разі відмови від договору лізингу у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням лізингоодержувачем обов'язку зі сплати лізингових платежів більше 30 днів, якщо інший строк не встановлений договором лізингу, не лише на підставі виконавчого напису нотаріуса, а й шляхом отримання судового наказу. При цьому, врегульовано матеріально-правові відносини, спрямовані на формування та доведення лізингодавцем саме безспірності своїх вимог. Для цього пропонується, щоб лізингодавець подав разом із заявою про видачу йому судового наказу також письмове попередження лізингоодержувача про можливість витребування предмета лізингу, передане тому не менше ніж за один місяць до подання заяви, а також документи, що підтверджують фактичну сплату лізингових платежів лізингоодержувачем. Слід відзначити, що саме трудність доведення лізингодавцем безспірного характеру своїх вимог досить часто дає змогу недобросовісним лізингоодержувачем достатньо успішно оскаржувати виконавчі написи нотаріуса.

Віталій Різник
Головний юрисконсульт юридичного департаменту
Національного банку України